Метою дослідження було виявлення механізмів і напрямів трансформації культурних наративів у цифровому середовищі та визначення ролі цифрових медіа у формуванні нових форм колективної пам’яті. Використано міждисциплінарний підхід, який поєднує методи дискурсивного аналізу, структурно-семантичного моделювання та культурної герменевтики для виявлення закономірностей змін культурних наративів у цифровому просторі. Дослідження продемонструвало, що категорія «культурний наратив» у сучасних гуманітарних науках перестала бути лише наративною структурою і стала комплексом практик, що породжують сенси, які формують колективні способи інтерпретації минулого, теперішнього та майбутнього. Аналіз історичних підходів показав, що наративне представлення історії є актом конструювання сенсів, а не відтворенням фактів, що визначає специфіку культурних дискурсів. Порівняльний аналіз класичних і медіаорієнтованих теорій виявив дві основні тенденції розвитку: перехід від граматики оповідання до технологій пам’яті. У цифрову епоху культурні наративи набувають модульної, фрагментарної та множинної структури, породжуючи нові способи представлення досвіду. Визначено, що цифрові аудіовізуальні практики впливають на наративні процеси через три механізми – інтерактивність, візуалізацію та алгоритмізацію, які трансформують способи виробництва та сприйняття культурних сенсів. Ці механізми розглядаються як ключові чинники трансформації практик соціальних комунікацій в умовах цифровізації, оскільки вони перевизначають форми взаємодії, циркуляції сенсів та суспільної залученості до культурної пам’яті. В українському контексті цифрові ініціативи в галузі культурної спадщини, зокрема цифровізація музейних колекцій та онлайн-архівів, поєднують функції збереження та репрезентації національної культури в умовах війни. Це свідчить про виникнення нового типу наративу – інтерактивного, мережевого та гібридного, який поєднує локальну пам’ять із глобальною видимістю. Цифрова трансформація культурних наративів виявила як потенціал демократизації доступу до культури, так і ризики алгоритмічної нерівності та втрати глибини контенту. Збереження культурної автономії в цифровому середовищі вимагає інтеграції технологічних інновацій із критичним усвідомленням та інституційною підтримкою. Результати дослідження можуть бути використані для розробки стратегій цифрових гуманітарних наук, культурної політики, технологій соціальних комунікацій та програм цифрового збереження культурної спадщини України

конструювання пам’яті; колективна свідомість; соціальні комунікації; цифрова документація